ТИЦЬ, виг., розм.
1. Уживається як присудок за знач. ти́цьнути, ти́цьнутися. Знаєте, що таке крапка? Думаєте, тиць пером — і все.. Ні! Один мудрий письменник сказав: ніяке залізо не може з такою силою вп’ястися в людське серце, як вчасно поставлена крапка (Жур., Нам тоді.., 1968, 29); [Федір (захапавшись, подає лист сотнику):] Якийсь козак, неначе січовик,.. убіг у двір, тиць мені у руки сю цидулку: «Віддай, — каже, — сотникові», та й щез! (Стор., І, 1957, 295); — Я слухала, слухала, а далі вхопила дзеркальце та тиць їй під самісінький ніс (Н.-Лев., II, 1956, 12); Хома зараз тут свою кирпу тиць! (бо він у нас кирпатий на всю околицю) (Барв., Опов.., 1902, 191).
2. Уживається на означення раптової, несподіваної дії, коли хто— або що-небудь кидається, потикається кудись, з’являється десь, раптово зупиняється і т. ін. Недо́гарок в куточку засвітив [Оверко] І над вогнем давай яйце вертіти, — ..Аж тут хазяїн тиць у двері (Гл., Вибр., 1957, 135); Шукає [Кузьма] роботи, кочує. То в трест, то на шахту він — тиць… Куди не поткнеться, і чує: «В забій не приймаєм п’яниць!» (С. Ол., Вибр., 1959, 215); Петро мчав на його з шаблею. Уже близько. Як ось кінь — тиць! Зупинивсь над проваллям, уперсь передніми ногами да аж захріп (П. Куліш, Вибр., 1969, 104): Завернула [лобогрійка] на розі ділянки сюди. Друга за нею, і тільки завернула, як раптом — тиць, і ні з місця: не потягнуть коні (Головко, І, 1959, 295); * Образно. А тим часом сонце крадькома наниз — тиць, як у скриню, та й сховалось (Вас., II, 1959, 155).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 134.