ТОВМА́Ч, а́, ч.
1. заст. Той, хто усно перекладає з однієї мови на іншу під час бесіди, офіційних переговорів і т. ін.; перекладач. Тоді взялись за діло товмачі й писці. Озброївшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писці заходились питати й записувати імена купців (Скл., Святослав, 1959, 138); В’юнкий, низенький товмач.. скоромовкою переказував слова посла (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 44); Пашке з’явився у повному параді: пес, товмач, кийок і заздалегідь розстебнута кобура парабелума (Коз., Гарячі руки, 1960, 93); Великий князь московський Іван Васильович у 1496 р. спорядив до датського короля посольство на чолі з товмачем Григорієм Істомою (Видатні вітч. географи.., 1954, 5).
2. Той, хто тлумачить, роз’яснює що-небудь. — Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що за злочин, коли все хочеш сам, без товмачів обмізкувати! Для чого живу? Для чого житиму? Це мене цікавить (Гончар, Тронка, 1963,113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 165.