ТО́НУЧИЙ, а, е, рідко. Дієпр. акт. теп. ч. до тону́ти; // у знач. ім. то́нучий, чого, ч. Той, хто тоне; потопаючий. Тонучий і бритви хопиться (Номис, 1864, № 9784); — То я топився, Тоню? ..І ти вирятував мене?.. — Се ж обов’язок, Мундзю, тонучого рятувати (Фр., III, 1950, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 193.