ТРОЙКО́, невідм., числ. кільк., збірн., розм. Те саме, що тро́є. Синів — тройко, всі витязі й розумні.. Та ба! на двох ти подихнув, як змій, А третього підніс під саме небо (Крим., Вибр., 1965, 198); — Я тоді держав собак тройко, здорових таких, гарних (Хотк., І, 1966, 89); На дворищі біля крайньої хати стояло тройко дівчат, плели вінки (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 518).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 281.