ТУБІ́ЛЬНИЙ, а, е.
1. Властивий або належний даній (перев. віддаленій від центрів цивілізації) місцевості, країні, її жителям. Грецьку поезію вони [греки з Ольвії] знають погано, грецькою мовою розмовляють не зовсім чисто, вживають тубільні слова і вирази (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 268); Становище англійців стало небезпечним; тубільних військ було майже в 10 раз більше, ніж англійських (Нова іст., 1956,171); // Який здавна, постійно проживає в даній (перев. віддаленій від центрів цивілізації) місцевості, країні. В Канаді І. Кулик написав декілька творів — у віршах і прозі, в яких відобразив життя канадського народу, канадських українців і тубільного населення — індійців (Рад. літ-во, 5, 1958, 17); І марив [вельможа] про країни,.. Де надвечір жінки виходять на балкон І, зневажаючи чоловіків тубільних, Чужинців зваблюють (Зеров, Вибр., 1966, 394).
2. заст. Місцевий, місцевого походження. На характер гармонії церковного співу найдавнішого періоду поліфонії української церковної музики впливали й свої власні, так би мовити, тубільні властивості тої музики (Іст. укр. музики, 1922, 122).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 309.