ТУ́ГОНЬКА, и, ж., нар.-поет. Пестл. до ту́га. [Козак:] Зірко-дівчино! Треба нам розстатись… Серденьку скучно, душно дома жити, Їду по степу тугоньку розбити (Бор., Тв., 1957, 110); — Розваж, розвій, соловейку, Мою тугоньку; Чи забуду прикру людську Я наругоньку? (Граб., І, 1959, 111).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 311.