ТУПЦЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш і ТУ́ПЦЯТИ, яю, яєш, недок.
1. Переступати з ноги на ногу; ходити з місця на місце на невеликому просторі. Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг (Тесл., З книги життя, 1949, 29); У відчинених навстіж дверях стайні тупцювали коні, хрумкаючи корм (Гончар, III, 1959, 191); Коломієць уже деякий час.. тупцював довкола професора і силкувався потрапити йому на очі (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 141); Баба тупцяє коло печі, — тільки оце паляниці повиймала (Барв., Опов.., 1902, 123); Всі враз обернулись і витягли голови вниз до маленького чоловічка в свиті. Він ніяково тупцяв на місці й від сотні очей стрепенувся, як від холодної води (Панч, II, 1956, 130).
◊ Тупцюва́ти на [одно́му] мі́сці див. мі́сце.
2. розм. Іти, ходити. Малим ще, тямую, всі межі я знав. За мамою літом щодень тупцював (Фр., X, 1954, 178); // Бути на ногах. — Сідай, дитя, поки баба ще тупцяє, — добрими очима дивиться на нього стара і зітхає (Стельмах, Хліб.., 1959, 247); // Танцювати, притупуючи; танцювати нешвидко, дрібними кроками. Старий грає, примовляє, Ногами тупцює (Шевч., II, 1963, 329); Він бачив, як поміж столиками почали тупцювати пари (Загреб., Спека, 1961, 213).
3. коло (біля) кого — чого, розм. Доглядати кого-, що-небудь. Улітку.. коло саду й коло пасіки тупцяв [Семен Денисович] (Гр., І, 1963, 545); // Упадати коло кого-небудь, догоджати комусь. Край стола сидить Мотря та понуро, вовкувато дивиться, а муженько мій зазирає їй у вічі, розважає її, роздебенює, тупцює коло неї, регоче (Крим., Вибр., 1965, 383); — Це вони [батюшка й матушка] так тупцяють коло нас, щоб залучити жениха для своєї Ваті (Н.-Лев., IV, 1956, 61).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 323.