ТУ́ПІТ, поту, ч. Звуки від ударів ніг об землю, підлогу тощо при ходьбі, бігові і т. ін., а також самі ці удари. Кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих (Коцюб., І, 1955, 346); Знову заграла музика й знову задуділа долівка від тупоту п’яних ніг (Хотк., І, 1966, 64); Хтось — чула — гнався, кричав хтось. Уже й на вигоні вона, а ззаду тупіт чобіт і крик (Головко, II, 1957, 177); Тут усі почули неймовірний тупіт (Донч., VI, 1957, 41); Віжки блискучі й батіг у руки взяла Навсікая, Лунко хльоснула ним, і з тупотом мули побігли (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963,115); Вся хата розлягалася від сміху, вереску і тупоту (Стельмах, І, 1962, 87);
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 321.