ТУ́ТА, присл., розм. Те саме, що тут1. — Ой піду я в гай зелений, Посажу я руту. Якщо зійде моя рута, Остануся тута (Шевч., II, 1963, 176); [Дядько Лев:] Лукашу, де ти? гов! [Лукаш (озивається з верби):] Я тута, дядьку! (Л. Укр., III, 1952, 220).
Ту́та ж — у цьому самому місці. За столом сидить Кармелюк і його гості, селяни.. Тута ж кілька душ гайдамаків (Вас., III, 1960, 180).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 329.