ТЮ́ПАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Бігти, нешироко ступаючи, дрібною риссю (про тварин). — Поки холодок, хай тюпає, бо як сонце припече, то тоді й повагом важко… Но! — гукнув знову Яким, смикнувши сердито за віжки (Мирний, IV, 1955, 310); — Нам чогось так весело, регочемося, борюкаємося на санях, конячку підхльоскуємо.., а вона, знаєш, так жваво головою потріпує, тюпає собі… (Вас., І, 1959, 80); Конячка весело форкала, тюпала, сани.. немилосердно кидало з вибою у вибій (Збан., Сеспель, 1961, 338); // Швидко йти або повільно бігти маленькими кроками (про людей). І йде [Давид], ридаючи до сина. Аж тюпає, немов біжить (Шевч., II, 1953, 72); Худенький, згорблений [директор], тюпав борзенько попід мур, аби де сховатися від напасті (Март., Тв., 1954, 195); Іде по воду молодиця, За нею тюпає хлоп’я… (Рильський, II, 1960, 312).
2. рідко. Іти повільно, через силу; плентатися. Гутман змахує з чола піт.. і деякий час тюпає за мною мовчки (Кол., На фронті.., 1959, 153).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 334.