ТЯМУ́ЩИЙ, а, е. Здатний добре й швидко міркувати, осмислювати, розуміти що-небудь; кмітливий. Книжки лежать, папери купами: Павло Піддубень дуже тямущий чоловік, всяку старовину молодою головою зазнає… (П. Куліш, Вибр., 1969, 285); Дівчина вдалася тямуща, то й навчилась [письма] (Гр., I, 1963, 405); [Карпо:] Людина ви поважна, тямуща, багатьом порада ваша у пригоді може стати (Собко, П’єси, 1958, 8); // Який гарно розуміється на чому-небудь, добре знає якусь справу. — Та от приводьте ковалів тямущих, Нехай скують важкую булаву (Крим., Вибр., 1965, 174); — Агроном з району приїжджав. Ох і тямущий чоловік. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину (Стельмах, II, 1962, 333); // Який виражає розуміння чогось. Кидав [Володимир] на Мусю хитруваті багатозначні погляди, мовляв, ну й старий! Муся відповідала йому короткою тямущою усмішкою (Ткач, Арена, 1960, 238).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 347.