ТІ́ТОЧКА, и, ж., розм.
1. Пестл. до ті́тка. Почули діти. Боже! як кинуться до мене та в плач. — Тіточка наша любенька! хоче нас кидати! не кидай, ми тобі будем годити, ми тебе шануватимем! (Вовчок, І, 1955, 7); [Любов (обіймає тітку):] Здорові, тіточко! (Л. Укр., II, 1951, 7); // Пестливо-шанобливо звертання до жінки, звичайно старшої за віком. — Тіточко, матіночко! — аж в ноги упав сердешний Микита Уласович та кістляві руки відьомські цілує та просить (Кв.-Осн., II, 1956, 196); — Ви, тіточко, певне, до Терентія Дорохтейовича? Добрий вечір вам (Стельмах, І, 1962, 307).
2. ірон. Зневажл. до ті́тка 2. [Стеха:] Ну, вже я за своє дитя, то отому Павлові прямо виколупала б очі з лоба! [Павло (убік):] Сердитенька нівроку тіточка! (Кроп., II, 1958, 375); Обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 101).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 150.