ТІ́ТЧИН, а, е. Прикм. до ті́тка; належний тітці. Не доїхавши до тітчиної хати, Гриць спинив воли (Вовчок, І, 1955, 38); Веселий, ніби дитячий сміх розтулив тітчині вуста й розлягся по хаті разом з дядьковим сміхом (Коцюб., І, 1955, 464); На цьому проклятому зіллі й коза — уся тітчина худоба — не пасеться (Стельмах, І, 1962, 138).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 150.