УБЛАГОТВОРЯ́ТИ (ВБЛАГОТВОРЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок., УБЛАГОТВОРИ́ТИ (ВБЛАГОТВОРИ́ТИ), рю́, ри́ш, док., перех., заст., розм. Повністю задовольняти чиїсь вимоги, примхи, бажання, робити цілком задоволеним кого-небудь, робити приємність комусь. — Ну, й за одруби, звісно, стояли [селяни], за чорний переділ. Ну, взяти ж і те — усіх же не вблаготвориш (Головко, II, 1957, 32); Хіба Яремченко не має більше діла, як Григорівну ублаготворяти (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 356.