УВІ́ЧНЕНИЙ (ВВІ́ЧНЕНИЙ), а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до уві́чнити. Все приходить до одного краю, Знає розквіт свій і забуття… І лише ніколи не вмирає Генієм увічнене життя (Шер., Щастя.., 1951, 74); Культурна спадщина — це джерело пізнання досвіду багатьох поколінь, це увічнені історичні факти, події, процеси (Ком. Укр., 2, 1967, 19); // уві́чнено, безос. присудк. сл. Безперечно, найвищим видом мистецтва, найталановитішим, найгеніальнішим є народне мистецтво, тобто те, що увічнено народом, що народом збережено, що народ проніс крізь століття (Рильський, III, 1955, 147); Ім’я Котляревського увічнено не тільки в назвах культурних закладів, шкіл, вулиць, колгоспів тощо, а — головне — в серцях мільйонів шанувальників (Рад. літ-во, 5, 1969, 39).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 368.