УГО́ВКУВАТИ (ВГО́ВКУВАТИ), ую, уєш, недок., УГО́ВКАТИ (ВГО́ВКАТИ), аю, аєш, док., перех., розм.
1. Умовляти, переконуючи в чомусь, схиляючи до чогось. — Але стій, хлопче, стій, не радуйся передчасно! — уговкував його Борис (Фр., III, 1950, 425); Шаланда товариша Данила, залишивши марні спроби уговкати ескадру, пішла напролом на берег, стріляючи з усіх гвинтівок (Ю. Янов., І, 1954, 275); — Перестань уже, Микольцю, бо мене вуха болять! — уговкувала його Галя (Март., Тв., 1954, 453).
2. Те саме, що угамо́вувати 1. — Ти маєш бути весела, то й полегшення матимеш. — Не вговкуй мене, Андрійку, най викажу (Март., Тв., 1954, 153); — Це вам так не минеться, — побілів Бережан. — Не таких уговкали… (Мур., Бук. повість, 1959, 247).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 376.