УКОСИ́ТИ (ВКОСИ́ТИ), ошу́, о́сиш, док.
1. перех. і без додатка. Косячи, одержати, здобути трохи або якусь кількість. — Ой, — каже батько, — як же ми мало вкосили! (Україна.., І, 1960, 218); Маржинки якась пара хвостів, та й тої годувати нічим: десь по узбіччях насмикає Єлена, та Олекса десь укосить заробляючи — ото й усе (Хотк., Довбуш, 1965, 7); Приїхавши на яровий клин вкосити коням мішанки, Карпо побачив Оксану (Іщук, Вербівчани, 1961, 34); * Образно. Хто боровся, горів і натерпівся горя, Той по праву достаток і щастя укосить (Мал., Любов, 1946, 17).
2. неперех., за ким, з ким, розм. Косячи, встигати за ким-небудь, бути нарівні з кимось. — Тоді вільні стени були, — скільки хто закосив, те й твоє… Так ніхто було за мною не вкосить (Вишня, І, 1956, 34); Всі ж бо знають, що за завзятий робітник з Остапа. Не вкосить ніхто з ним (Горд., II, 1959, 298).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 421.