УМО́ВЧА́ННЯ, я, с.
1. Дія за знач. умо́вчати; // Те, що лишилося навмисно недоговореним, неповідомленим. Створюючи правдиві картини минулого, автор «Виру» [Г. Тютюнник] без умовчань і без побільшень розповів про довоєнне життя колгоспної Троянівки з усіма труднощами й прикрощами, болями й радощами того життя (Рад. літ-во, 7, 1965, 53).
2. літ. Стилістичний прийом, при якому висловлювана думка обривається з розрахунком на здогад читача про недоговорене.
∆ Фігу́ра умо́вча́ння — те саме, що умо́вча́ння 2. У Шевченка такі монологи-пісні, що складаються з розірваних речень, повторів, фігур умовчання, з пісенних рядків, які перебиваються питально-окличними реченнями, створені за принципом контрасту (Рад. літ-во, 5, 1963, 54).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 445.