УПЕВНЯ́ТИ (ВПЕВНЯ́ТИ), я́ю, я́єш і УПЕ́ВНЮВАТИ (ВПЕ́ВНЮВАТИ), юю, юєш, недок., УПЕ́ВНИТИ (ВПЕ́ВНИТИ), ню, ниш, док., перех.. в чому, із спол. що або без додатка. Вселяти певність, переконувати кого-небудь у чомусь. — Впевняла Чубатка, що ті гайдамаки не забаряться, — кажу тітці (Вовчок, VI, 1956, 337); Враження наші щоденні на прикладі нас упевняють.., Що сотворіння живі з нечуттєвих походять начатків [зачатків] (Зеров, Вибр., 1966, 184); — Вона також впевнювала мене, що її тато дармо турбується (Фр., VII, 1951, 58); Постать пригнобленої віком та журбою людини ще більш упевнювала його в сумних прочуттях (Круш., Буденний хліб.., 1960, 141); [Руфін:] Чому я хтів упевнити себе, що й я повинен так служити Риму, як Люцій? (Л. Укр., II, 1951, 508); — Говорити більше не хочу, бо завсігди так буває, що тебе не впевниш (Гр., II, 1963, 109).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 456.