УПРО́ШУВАТИ (ВПРО́ШУВАТИ), ую, уєш, недок., УПРОСИ́ТИ (ВПРОСИ́ТИ), ошу́, о́сиш, док., перех. Настійно просити кого-небудь про щось; дуже просячи, домагатися чиєї-небудь згоди на щось. — Заспівайте, Наталочко, — попросив [Сеспель]. Вона не примусила себе впрошувати (Збан., Сеспель, 1961, 420); — Тебе, наша княгине, ні впросити, ні вблагати, — не споглянеш, не подивишся (Барв., Опов.., 1902, 208); Як почали просити старого Палату та й врешті упросили, аби оповів їм, молодим товаришам, яку цікаву історію з селянського життя (Стеф., І, 1949, 257); Зрозумівши, що комітетчиків все одно не впросиш,.. Пишненко став серед поля і, скинувши шапку, довго дивився вслід незаможницьким землемірам (Цюпа, Грози.., 1961, 212); Нарешті Андрій упросив батька піти в яр, щоб побачити старе Городище (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 509).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 470.