У́РВИЩЕ, а, с. Стрімкий, прямовисний схил чого-небудь, глибоке провалля, звичайно між горами. Стала [Маруся] над якимось урвищем. Широкою безмежною панорамою розложився перед нею простір (Хотк., II, 1966, 154); Синіють, сивіють [Карпати] удалині, стримлять вершинами над головою, звисають під ногами скелястими урвищами (Мур., Бук. повість, 1959, 26); Правий берег був високий, з кам’яними урвищами (Донч., II, 1956, 24); Вершник вибрався з глибоких урвищ, низин і глянув на світ (Чорн., Визвол. земля, 1959, 160).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 474.