УРИ́ВАНИЙ (ВРИ́ВАНИЙ), а, е. Те саме, що ури́вчастий 1. Гафійка сміялась дзвінким, уриваним сміхом, мов намисто низала (Коцюб., II, 1955, 65); Віддих зробився скорий, нерівний, уриваний, лице покрила смертельна блідість (Фр., II, 1950, 74); Горло йому стиснула спазма, і він продовжував уриваним голосом: — Я… я… просто вбив би себе зараз за те, що не послухав вас тоді… (Багмут, Щасл. день.., 1951, 93).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 475.