УРО́ЧИЩЕ (ВРО́ЧИЩЕ), а, с.
1. Те, що становить природну межу (яр, гора і т. ін.). Мар’ян підходить до самого Бугу, звідси рівними кроками починає міряти панське поле.. Він міряє землю не поспіль, а по урочищах, тримаючи в пам’яті усі кроки довжини і ширини (Стельмах, І, 1962, 376).
2. Ділянка, яка виділяється серед навколишньої місцевості природними ознаками (ліс серед поля, луг, болото серед лісу і т. ін.). Сей рік коло них ярини не було близько, то він свою пасіку.. поставив за гаєм, над ярком, на врочищі Солодка Вода (Барв., Опов.., 1902, 144); Побачивши рідне урочище, старий дуже зрадів і, простягаючи до лісу руки, закричав: — Здоров був, батьку, Великий Луже! (Стор., І, 1957, 252); Пісочкове відділяє троянівські луги від урочища Радьківщина, і для того щоб добратися до того урвища, треба переходити потік (Тют., Вир, 1964, 227).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 483.