УТІША́ТИ (ВТІША́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УТІ́ШИТИ (ВТІ́ШИТИ), шу, шиш, док., перех.
1. Приносити втіху кому-небудь, робити когось радісним, задоволеним. Зажурилась тяжко Івга,.. ходить похмура, і дитинка її не втішає (Вовчок, І, 1955, 95); — Ви скажіть йому від мене, Що я досі пам’ятаю, Як пісні його втішали Нас колись в чужому краю (Л. Укр., І, 1951, 382); Діточкам спасибі за листи, дуже мене втішили (Коцюб., III, 1956, 336); [Галя і Юрій:] Просимо вас… наша рідна бабусю… завтра до нас на весілля. [Марфа:] Діточки мої хороші… Оце справді втішили… (Лев., Драми.., 1967, 302); // Розважати, веселити. Княжецький син в гуслі грає. Дівчиноньку забавляє, Забавляє й утішає (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 103); Нема в їх [них] ні забавок, ані іграшок дитячих,.. і мати вернеться — нічого не принесе, щоб їх звеселити, щоб утішити своїх діток! (Вовчок, І, 1955, 30).
&́9671; Утіша́ти о́ко (зір) — те саме, що Ті́шити о́ко (зір) (див. ті́шити). Я й Середземне бачив море У Провансальському краю… Усі вони втішали зори І душу надили мою (Рильський, III, 1961, 255); Утіша́ти (уті́шити) се́рце див. се́рце.
2. Умовляючи, допомагати кому-небудь позбутися суму, неспокою, хвилювання і т. ін. Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не виривалося з уст його товариства (Мирний, І, 1954, 338); — Василю Назаровичу, не плачте, — утішав старого Черняк (Довж., І, 1958, 195); Рузя як уміла втішала дівчину. Але як тут утішити, коли в неї самої стискалось від страху серце? (Донч., III, 1956, 63); Нема кому його ні пожаліти, ні втішити… (Стельмах, Правда.., 1961, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 513.