УТІ́ШНИЙ (ВТІ́ШНИЙ), а, е.
1. Який сприяє заспокоєнню, приносить полегшення. Як не мучились вони [Мотря з Оришкою] цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного (Мирний, І, 1949, 137); Йому потрібне її втішне слово і дружня ласка (Сміл., Сад, 1952, 144); За п’ять хвилин Чіпаріу повернувся [з розвідки] з утішними новинами. Над урвищем не було нікого (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 73); Радіо й сьогодні не принесло втішних вістей (Кучер, Чорноморці, 1956, 253).
2. Який приносить втіху, радість, здатний розважити, розвеселити. Була й йому утішная Весна колись за давніх літ (Манж., Тв., 1955, 38); — Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка! (Вас., І, 1959, 70); Принесли його [їжачка] додому, а він відразу почав лазити, всюди зазирати, принюхується до кожної речі. Ох і втішний який! (Коп., Сон. ранок, 1951, 109); Марко хлопець утішний, дідовим усом бавиться, розважає діда (Мик., II, 1957, 316).
3. Який виражає радість, задоволення. Як багато народу зібралось,.. і всі вони прийшли на неї дивитись. При сій думці очі Софії грають гордим втішним вогнем (Л. Укр., III, 1952, 507); Олена поглянула на Петра. А побачивши його.. утішне лице, усміхнулася й собі (Март., Тв., 1954, 125).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 514.