Ф’Ю, Ф’Ю-Ф’Ю́, виг.
1. Звуконаслідування, що вживається на означення свисту. — Ф’ю-ф’ю-ф’ю! — засміявся Савченко.— Хіба я дурний кидати службу, коли мені за неї гроші платять! (Коцюб., І, 1955, 201).
2. Уживається для вираження здивування. [Дрозденко:] Як пробитий [чемодан]? — Де? (Бере з підлоги чемодан) Ф’ю! (Коч., II, 1956, 393).
3. Уживається як присудок на означення зникнення кого-небудь. [Старшина (до Явдокима):] Де ж арештант? [Явдоким:] Взяв в жменю грудочку землі, поплював, зліпив коника, сів на нього, трахнув гарапником і ф’ю! (Кроп., II, 1958, 396); [Костя Квач:] Сказав — одрубав! Беру рощот [розрахунок], підписую контракт, підйомні на акредитив і ф’ю!.. Прощай, Саксагань! (Мокр., П’єси, 1959, 204).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 658.