ФУ, виг.
1. Уживається для вираження презирства, досади, відрази, роздратування і т. ін.; ху, хху. «Шила в мішку не втаїш». Фу, які тривіальності лізуть в голову (Л. Укр., III, 1952, 680); «Фу, як глупо получається! — дратувався Павло, ледве стримуючи себе, щоб не оглянутись на собак.— Хоч би Людмила у вікно не побачила!» (Головко, II, 1957, 479).
2. Уживається для вираження почуття полегшення після втоми, важкої роботи або задоволення, захоплення і т. ін.; ух. [Шметелюк:] Фу, це важче, ніж класти бетон. Думав, засиплюсь, але поки що везе. Безперечно везе… (Мик., І, 1957, 204); Але яка препишна постать! Фу! фу! Справдішній вінець сотворіння (Н.-Лев., VI, 1966, 35).
Фу́ ти; Фу́-ти, ну́-ти — уживається для вираження подиву, досади, роздратування. Карпо Петрович ляснув у пальці. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забігало у заросль волосся, як мілке плесо у лози, покрили зморшки (Коцюб., II, 1955, 369).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 648.