ХАЛАМИ́ДНИК, а, ч., розм., зневажл.
1. заст. Босяк, голодранець. Забажалося йому побути між «халамидниками» — тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст (Мирний, І, 1954, 353).
2. Бешкетник, пустун. Громада, зніяковівши, втихла. Чулося тільки, як у натовпі притишеним голосом громадяни картали халамидників з молоді, що розв’язали були язики і серйозну справу перетворили на забаву (Іщук, Вербівчани, 1961, 124); Максим віддасть лише одну рибину, бо треба таки принести матері якусь копійчину, хай і вона знає, що він не якийсь халамидник, а помічник (Стельмах, Хліб.., 1959, 445); // Уживається як лайливе слово.— Чого босоніж стоїш? — А то ви не знаєте? Купило притупило.— Тоді сиди, халамиднику, в запічку..! — гримає дядько Себастіян (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 19).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 13.