ХЛОП’Я́ЦТВО, а, с.
1. Поведінка, характерна для легковажних, несерйозних та пустотливих хлопців. Хіба тільки пустощами, легковажним своїм хлоп’яцтвом пояснить він і свій сьогоднішній вчиноќ (Гончар, Тронка, 1963, 243); Перехід від безвідповідального хлоп’яцтва до самостійності був для Бочарова такий раптовий, що він ні замислитись, ні довідатись, що таке життя, так і не встиг (Перв., Опов.., 1970, 15); — Махнути в Ліндесхольм́ Це було хлоп’яцтвом, зухвалістю (Хижняк, Килимок, 1961, 97).
2. рідко. Збірн. до хло́пець 1. І чоловіки, і жіноцтво, і хлоп’яцтво, та й дітвора туди ж; хто жне, хто перевесла крутить, хто зв’язує, а хто носить снопи (Кв.-Осн., II, 1956, 147).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 86.