ХЛОПЧИ́ЩЕ, а, ч.
1. Збільш. до хло́пець 1, 2. Зробився з нього здоровий хлопчище (Три золоті сл., 1968, 103); От хоч би взяти Антошка, Сарабринового сина. Хлопчище вже здоровий, другий рік пастушить (Фр., III, 1950, 333); Старший став коло бочки, вдарив перстом у дно, вибив його, підняв бочку і випив усю. То був хлопчище! (Казки Буковини.., 1968, 171); Та коби-сте люди знали, який я хлопчище, Та як візьму косу в руки, сама коса свище (Коломийки, 1969, 70).
2. розм. Те саме, що хло́пець 1. Хлопчища справді зручно і з голосним вереском поскакали, хто в неглибоку воду, хто на річне каміння (Фр., IV, 1950, 388); До хати вбіг босий, заболочений по коліна хлопчище Микитка, наймолодший Іванів брат (Март., Тв., 1954, 140).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 85.