ХМА́РИТИ, рю, риш, недок.
1. тільки 3 ос., неперех., безос. Ставати хмарним, укриватися хмарами. Усі очі козацькії вже у той бік вдивлялися. Справді, наче хмарило звідтіль (Вовчок, І, 1955, 333); Так було душно, що аж уночі приходилось умиватись та віялом обмахуватись; тепер все хмарить і парить, і вітром пекучим несе, але дощу нема (Л. Укр., V, 1956, 54).
2. перех., перен., розм. Робити кого-, що-небудь похмурим, невеселим. Стежила [Марися] за його натхненною грою, за такою багатою гамою почуттів, що під час концерту то хмарили, то осявали бліде одухотворене обличчя її вихованця (Гончар, Бригантина, 1973, 118); // Надавати своєму обличчю, чолу похмурого, невеселого, стурбованого чи гнівного виразу. — Цить, розрюмсалась,— старий хмарить чоло (Стельмах, І, 1962, 242).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 94.