ХМА́РИТИСЯ, рюся, ришся, недок.
1. тільки 3 ос. Ставати хмарним (про небо, погоду, день тощо). Доки сонечко буде хмариться́ (Граб., І, 1959, 343); Хмаривсь день якусь хвилину — потім знову заяснів (Тич., II, 1957, 313); Небо хмариться прозоре (Перв., Райдуга.., 1960, 105); // безос. Надворі хмариться чи на дощ, чи на вітер (Вас., І, 1959, 223); — Пам’ятаєш той день́.. Тоді то хмарилось, то ясніло (Стельмах, II, 1962, 118); — Поїхали, Левку, чи що́ А то вже вечоріє і хмариться дуже (Кучер, Прощай.., 1957, 67).
2. перен., розм. Те саме, що хму́ритися 1. І зараз згадає [Стьопа] оце колишні свої невдачі — чоло хмарилося (Головко, І, 1957, 185); Ось обличчя діда хмариться — це біля хвіртки зупиняється Іван Січкар (Стельмах, II, 1962, 260).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 94.