ХМИ́КАТИ, аю, аєш, недок., розм. Вимовляти «хм», виражаючи іронію, здивування, глузування, досаду, сумнів і т. ін. Він [голова зборів] підтакував, ухвально кивав головою, компетентно хмикав і орлом позирав навкруги (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 341); Вона не тільки чистенько одягалася, але в такому порядку тримала папери на столі і в шафі, що Ауер, спостерігаючи цю акуратність, тільки задоволено хмикав (Хижняк, Тамара, 1959, 82); — Зроби милість, допусти до нього [пана] або поклич.— Так і покличу! Завтра з мішечком,— презирливо хмикає Никанор (Стельмах, І, 1962, 394).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 96.