ХМУ́РИТИСЯ, рюся, ришся, недок.
1. Насуплювати брови, морщити чоло, обличчя, виражаючи зажуреність, незадоволення, задуму і т. ін. Михайлина неза-доволено хмурилась, але Наталя добре бачила — мати на неї не сердиться (Збан., Між.. людьми, 1955, 198); Митько не дуже зажурений, але роблено хмуриться (Головко, І, 1957, 364); Олег все глибше замикався в собі, наче його мучила якась таємна гризота. Він весь час хмурився і здебільшого німував (Голов., Тополя.., 1965, 140); *Образно. Місяць дивиться на дівчину і не то хмуриться, не то посміхається їй (Стельмах, І, 1962, 541); Хмуриться небо обличчям кошлатим, Сонячний усміх згубивши між хмар (Брат., Грудка.., 1962, 43); // Ставати похмурим (про брови, чоло, обличчя). Ксеня біжить під захист батька, якому теж дістається від матері: — А ти й радий потурати їй! — хмуряться низький лоб і чорні крильчасті брови.— І що тільки з вас обох буде́ (Стельмах, І, 1962, 379); Чоло її час від часу хмуриться в задумі, а вуста щось мимоволі шепочуть… (Гончар, Тронка, 1963, 213); // на кого. Виявляти незадоволення ким-небудь, сердитися на когось. Вже бачу, як ти хмуришся там здалека на мене (Л. Укр., V, 1956, 339); Вони [чоловіки] хоч і сваряться, так за діло, і не уміють хмуритися один на одного цілими місяцями, як жінки (Тют., Вир, 1964, 108).
2. тільки 3 ос. Те саме, що хма́ритися 1. Хмуриться небо, збивається знов волога (Горд., II, 1959, 322); // безос. Не все ж і хмуриться,— колись виясниться (Укр.. присл.., 1963, 156).
3. тільки 3 ос. Темніти, тьмяніти в негоду або в присмерках (про місцевість, предмети і т. ін.). Тьмяно в халупці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля (Коцюб., II, 1955, 32); Навколо хмурилася тайга. Вітер стих, і лісові велетні, здавалося, відпочивали після боротьби з крилатим супротивником (Донч., II, 1956, 39).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 98.