ХРОБАЧО́К, чка́, ч. Зменш.-пестл. до хроба́к. Чорноголовий дятел лазив по корі, постукував дзьобом об стовбур, шукаючи хробачків (Тулуб, Людолови, I, 1957, 64); Де ж тая коровиця? В коробочку сі сховала. Де ж тая коробочка? Хробачки розточили! (Укр. дит. фолькл., 1962, 74); Його душу оповили сумніви. Він намагається приспати в собі хробачка остраху й каяття. Але хробачок не піддається (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 161); Дністровий зрозумів, що сказав дурницю. Його таки точив хробачок самолюбства. Чому це обрали не його, а Серідку? (Мушк., Чорний хліб, 1960, 63); *У порівн. Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокій ллється по його жилах, тільки глибоко десь, на самому споді у грудях, хробачком корчиться сміх (Коцюб., II, 1955, 64).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 150.