ХРУСЬ, ХРУСЬ-ХРУ́СЬ, виг.
1. Звуконаслідування, що означає тріск, хрускіт. Хрусь! Пан писар і переломив хворостину (Кв.-Осн., II, 1956, 160); Знов чує [Домаха]: хрусь-хрусь під ногами то пісок, то палічче [паліччя], шам-шам, а в серці її так і замре: то він іде… (Барв., Опов.., 1902, 519); — Вже чую, що йде [ведмідь], знаю, що мусить надійти попри мене, і сиджу, дух у собі запираю. Хрусь-хрусь — уже близько (Фр., IV, 1950, 26).
2. розм. Уживається як присудок за знач. хрусті́ти, хру́снути. А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу; Наскочить на його коса, задзеленчить… Хрусь надвоє!.. мов скло, а камінь все лежить! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 42); Покотилася я в рів, а кісточка в нозі хрусь!(Н.-Лев., II, 1956, 8); Скупий Корець не кинувсь, не нагнувсь. В руках дубова палка — тільки хрусь, Мов з комишу (Воронько, Тепло.., 1959, 38); [Малоштан: ] Чую, лопата — цок! Отак — цок… хрусь… Що воно за знак, добродію Чирво Козирю? (Мик., І, 1957, 84); Хрусь Даринку по лобі одна крапля, друга. І раптом ударила важка, мов олов’яна, злива (Вирган, В розп. літа, 1959, 274).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 159.