ХУЛІГА́Н, а, ч. Той, хто, бешкетуючи, грубо порушує громадський порядок. А якщо чиясь машина без сигналу обганя [коня], хуліганом ту людину дід охрестить навмання! (Рудь, Дон. зорі, 1958, 111); Але існує ще й досі, і існує у великій кількості, тип хулігана на полюванні. Я говорю не про браконьєрів, а про тих «мисливців».., які палять без роздуму у все живе, що пролітає, пробігає, пропливає, сидить перед ними (Рильський, Веч. розмови, 1964, 218); // Зухвалий бешкетник. На Млинській вулиці було темно — рідкі ліхтарі завжди кололи тут очі підліткам — хуліганам (Козл., Ю. Крук, 1957, 520); Приїхав новий директор. Ненько моя рідна,— це ж Гришка-хуліган, він у нашій школі вчився! Що вже Ганна Антонівна мороки з ним колись мали — ні в казці сказати, ні пером описати. За всю школу справлявся (Ю. Янов., І, 1954, 26); // Уживається як лайливе слово. Доря замовк, подивився гостро на батька і хрипло кинув йому в лице: — Хуліган (Коцюб., II, 1955, 380); Порфир аж підскочив: — Ах ти ж помідор розчавлений,— і по носі того: хрясь! — Хуліган! Забіяка! Ану стій! (Гончар, Бригантина, 1973, 27).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 172.