ХУТОРЯ́НСЬКИЙ, а, е.
1. Пройнятий духом хуторянства. Самобутність не повинна ставати для нас обмеженістю, хуторянською замкненістю. Українська класична література дає нам постійні уроки інтернаціоналізму (Літ. Укр., 20.V 1971, 3); Яків і досі не міг простити своєї поразки Степану Васильовичу, який у суперечці назвав його недозрілим серцем, що в міру чесно борсається поміж гетьманською булавою, хуторянськими ідеалами і дрібним культурництвом (Стельмах, І, 1962, 490).
2. Прикм. до хуторя́нин. Під’їхавши до першої хуторянської хатки з краю, вони стріли молодицю (Вовчок, І, 1955, 323); За хутором уперше стали попадатися орачі. Це ще хуторянські землі (Головко, II, 1957, 10); // Який мешкає на хуторі, з середовища хуторян. Хуторянська сім’я сидить біля дверей, і полуднують собі (Стор., І, 1957, 137); Вискочить хуторянська собака — й дивно — бреше якось весело, зовсім не так, як захлялі собаки захлялого города (Коцюб., І, 1955, 458); Гнат — «зводський» парубок. Цебто з іншої частини села. Прийшов погуляти на хутори. А Гаврило — старший парубок хуторянський (Мик., II, 1957, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 178.