ЦВЕ́НЬКАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Те саме, що цвірі́нькати 1. *Образно. Я стою. Небо птицями цвенька (Сос.,I, 1957, 123); А день від куль співа і цвенька, зітхає гулами гармат (Сос., II, 1958, 443).
2. Розмовляти чужою мовою, в якій чуються звуки «ц», «дз». Сміються та лають [землячки] Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій [по-німецьки] (Шевч., І, 1963, 250); — От і почав Хоцінський до мене вчащати; .. а як прийде до мене в гості, в’ється коло моїх дітей, тирить їм у руки польські книжки, цвенькає до їх по-польській [по-польськи] (Н.-Лев., І, 1956, 125); — Чуєш? — шепнув Чаров,— німці цвенькають (Минко, Вибр., 1952, 321); // Говорити швидко, багато; молоти, патякати. [Деркач:] А хто ж ото цвенькав, що титар почастує київською старкою? (Кроп., V, 1959, 199).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 184.