ЦЕЛІБА́Т, у, ч., церк. Обов’язкова безшлюбність, запроваджена для католицького духівництва та православного чернецтва. Нестор покинув філософію, вступив до семінарії і висвятився в целібаті (Фр., VII, 1951, 14); // Духовна особа, що дотримується такої безшлюбності. Як целібат (він вийшов з семінарії в Римі), панотець кохається в науці, має повну шафу книжок італійських, німецьких та латинських (Н.-Лев., II, 1956, 407).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 194.