ЦЕМЕ́НТ, у, ч.
1. Мінеральна порошкоподібна речовина, з якої при замішуванні з водою утворюється однорідна в’яжуча маса, що швидко тужавіє і перетворюється на каменеподібне тіло; вживається в будівельній справі. Цемент одержують шляхом випалювання мінералів, які містять 75 процентів вапна і 25 процентів піску (Роб. газ., 6.I 1976, 2); Цемент по праву називають «хлібом» будівельної індустрії. Це — основа для виробництва збірного залізобетону, шиферу, труб та інших азбоцементних виробів (Ком. Укр., 2, 1963, 16); Тепер того не побачиш,— брудного, вонючого й романтичного портового завулка, що виходить на море. Тепер цемент, асфальт і машини (Ю. Янов., II, 1958, 15); *У порівн. Очерет кінчається, відкривається чимала, обрамлена заростями галявина, очевидно, було колись тут плесо, а зараз… зараз сухо-сухісінько. Все дно затверділо, мов цемент (Гончар, Маша.., 1959, 34); // перен. Те, що зв’язує, об’єднує кого-, що-небудь. — Треба нам цементу, щоб нарівні з ідеєю зв’язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щирі, чисто братерські відносини між нами, обопільну поміч, пораду… (Коцюб., І, 1955, 171).
2. анат. Кісткова тканина, яка покриває корінь і шийку зуба.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 194.