ЦИ́ТЬТЕ, виг., розм. Те саме, що цить (при звертанні до кількох осіб). Цитьте, дітки, цитьте, любі: Не дай боже —хто підслуха, Бо вже, певно, лихий ворог Нашорошив вуха (Граб., І, 1959, 617); —От-от уже почне кипіть,— Хто-небудь нищечком мовляє,— Ось цитьте, зараз запалає…-А море все собі гуляє (Гл., Вибр., 1951, 37); Цигуля вийшов наперед, звів руку й гукнув у натовп — затихнути.— Іще ось чоловік із Пісок буде казати.— А цитьте!.. з Пісок!.. слухайте!..— пронеслося по майдану, і галас поволі вщухав (Головко, II, 1957, 313); — Та цитьте, чортові сороки! — Юпитер грізно закричав (Котл., І, 1952, 249); Та цитьте, не плачте за мною; не хочу я сліз, хай буде остання сльоза моя з усіх людських сліз!.. (У. Кравч., Вибр., 1958, 91); *Образно. — Тихше… Мовчіть… Погасити вогні!.. Цитьте, скрипки навіжені! (Рильський, І, 1960, 309).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 222.