ЧАВИ́ТИ, влю́, виш; мн. ча́влять; недок., перех.
1. Наступати на щось, придушувати ногами, топтати що-небудь. Гнат Голод ішов похмурий і байдуже чавив широкими підошвами прикраси весни (Панч, В дорозі, 1959, 45); Кінь скаче на луки, чавить копитами траву, аж бризкає з неї сік (Тют., Вир, 1964, 69); Чавлячи старими черевиками рідку грязюку, вона трудно пішла в напрямі лісу (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 380).
2. кого, що. Давити, роздавлювати, знищуючи. Він у кімнаті оселився, Де староживець [старожитець] тих країв Весь вік з ключаркою сварився, Дививсь у вікна й мух чавив (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 44); Андрійко опустив голову.— Я сам просився. Тепер я чавитиму проклятих гітлерівців найбільшими танками (Панч, II, 1956, 494); На вії Григорія набігають дві сльозини, він чавить їх пальцями (Стельмах, Правда.., 1961, 461); // Стискувати кого-, що-небудь. Чудне щось діється з дідом, йому стало здаватися, немов хтось у жменю взяв його старе серце й став його помаленьку чавити, а дідові стає чогось так жаль-жаль (Вас., І, 1959, 133); // перен. Гнітити, душити кого-, що-небудь. — Ніколи ще панський гріш не рятував мужика, а рука панська завжди чавила нас (Стельмах, І, 1962, 302); Говорив [Макуха] настирливо, невідступно обплітав Сидорчукову душу залізною сіткою, душив її немилосердно, чавив (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 89); // перен., розм. Стримувати, таїти щось у собі. Так от воно як! Те, в чому він, Левко, й собі не признавався, а чавив на дні душі, мов гадину, було вже відоме братам… (Стельмах, І, 1962, 530).
3. Видавлювати, вижимати щось з чого-небудь. У нього славний виноградник, і він під осінь чавить сік (Тер., Правда, 1952, 158).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 260.