ЧАСНИ́К, у́, ч.
1. Овочева городня рослина з різким смаком і запахом, що належить до цибулинних культур родини лілійних; вживається як страва, приправа, а також у медицині. Не їла душа часнику, не буде й смердіти (Укр.. присл.., 1955, 270); Під часник не слід вносити свіжого гною, бо він знижує врожай і погіршує якість продукції (Колг. Укр., 3, 1957, 34); Мовчки, похмуро їв він хліб з часником та часом сердито покрикував на дітей (Коцюб., І, 1955, 438); У полумисках височіли купи червоних помідорів, зелених огірків, біля сільничок лежали головки часнику (Зар., На.. світі, 1967, 30); — Та що ви мене дурите, коли ковбаса з часником! — дідусь своєї.— Самі ось покуштуйте! (Вишня, II, 1956, 39).
2. Дикоростуча багаторічна рослина ряду цибулинних. Хитаються на сизих стеблах червоні голівки жаб’ячого часнику, а по закопу уже жовтіють тюльпани (Панч, На калин. мості, 1965, 31); Часник польовий; *Образно. Де проростають свиріпа й часник, висмикуй з корінням, Бога не узрить вовік, хто засмітив почуття (Зеров, Вибр., 1966, 381).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 277.