ЧА́СОМ, присл.
1. То саме, що і́ноді. Часом [Палагна] щезала з дому і верталася пізно, червона, розтріпана, п’яна неначе (Коцюб., III, 1956, 342); Часом можна висловить пейзажем Те, для чого слів нема людських (Рильський, Голос. осінь, 1959, 10).
&́9671; Ча́сом з ква́сом, поро́ю з водо́ю див. квас.
2. Випадково, ненароком. — Чи ви не п’яні часом, пане хазяїне, бодай ви здорові були? — поспитав він з непевністю в голосі (Коцюб.. І, 1955, 115); Сафрон з підсвідомим острахом поглянув на вікно попівського будинку: чи не побачив його часом з кімнати начальник штабу (Стельмах, II, 1962, 183); — Вибачайте, у вас часом нема сірників? (Кундзич, Пов. і опов., 1951, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 277.