ЧЕЛЯДИ́НЕЦЬ, нця, ч., іст. Те саме, що челя́дник 1, 2. Один царський син, ще не жонатий, пішов із своїм челядинцем на полювання у той ліс та й заблудився там (Укр.. казки, 1951, 165); [Шмигельський:] Скрізь великі податки нищать хлопа, і хлоп не має права писнуть, бо карати його має право усякий челядинець панський (К.-Карий, II, 1960, 247); *Образно. Місяць почав наближатись до доньки; гнав-розганяв тумани, розсовував хмари йому буйний вітер покірний — його челядинець (Дн. Чайка, Тв., 1960, 146).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 291.