ЧЕЛЯ́ДНИК, а, ч., іст.
1. Той, хто належав до челяді (у 1 знач.). [Чіп:] Ніколи не було, щоб від цехів такого вимагали! Та що це ми — невільники, раби, Челядники хіба ми воєводи, На нього щоб робити день і ніч! (Коч., П’єси, 1951, 125).
2. Той, хто належав до челяді (у 2 знач.). Коли старий сотник, попрощавшись з молодою дружиною, вирушив у похід, щоб спіймати розбійника Гаркушу і на аркані приволокти його до двору, челядник доповідає, що прибув якийсь козак (Збірник про Кроп., 1955, 272).
3. діал. Ремісник, який працював під керівництвом майстра аж до здобуття звання майстра; підмайстер. Зганьбить майстер челядника не по правді (Фр., V, 1951, 302).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 292.