ЧЕРВО́НЕЦЬ, нця, ч., нар.-поет. Воїн з’єднання радянських військ, сформованого урядом Радянської України в грудні 1917 р.; червоний козак. Колишні фронтовики-білогірці й ревкомівці вливалися в лави червонців, не чекаючи, доки прийдуть сюди німці з гайдамаками (Цюпа, Краяни, 1971, 41); Похмурого зимового вечора сотня червонців,— так народ любовно називав червоних козаків,— на чолі з Примаковим рушила в сміливий рейд вгору по Дніпру (Веч Київ, 30. IX 1967, 4); // Червоногвардієць, червоноармієць. Реве буря, реве сильна, Реве, ліс ламає, Йде Будьонний з червонцями, По степу гуляє (Укр.. думи.., 1955, 370); Комсомолець молоденький до червонців від’їжджав (Сос., І, 1957, 180).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 296.