ЧЕСТОЛЮ́БЕЦЬ, бця, ч. Особа, яка відзначається честолюбством. Ніколи не був він честолюбцем та сріблолюбцем (Ів., Таємниця, 1959, 171); Честолюбець — це пустоцвіт, він собі світить (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 167).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 316.