ЧИНО́ВНИК, а, ч.
1. Державний службовець певного рангу в дореволюційній Росії і за кордоном. [Панас:] Бідові у нас були чиновники: там такі були, що й з мертвого здеруть! (Кроп., І, 1958, 134); Минуло небагато часу, з дверей митниці на ганок вийшов чиновник у зеленому мундирі (Рибак, Помилка.., 1956, 34); Зінь-ківську школу закінчив я року 1903-го з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником (Вишня, І, 1956, 7).
2. перен. Людина, яка обмежується в якій-небудь справі формальним виконанням своїх обов’язків. Щоб якийсь там чиновник од науки вичитував нотації самому Федорові Іполитовичу Шостенкові? .. Подібного він не стерпить! (Шовк., Людина.., 1962, 283).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 327.